Тільки під гуркіт гармат "Арсеналу" Центральна Рада спромоглася нарешті 31 січня прийняти "Закон про землю", і лише перед утечею з міста, вже стоячи вдягненими, депутати прийняли закон про 8-годинний робочий день. Пряма загроза сили подіяла на них краще за сотні декларацій. Hе так давно вулицю Січневого повстання у Києві перейменували у вулицю Івана Мазепи. Нинішня влада вважає учасників січневого повстання 1918 року зрадниками України, агентами російських більшовиків.

Насправді січневе повстання в Києві мало довгу передісторію і було в першу чергу викликане соціальною політикою Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секреатріату й лише посилене конфліктом між ним та Радою Народних Комісарів (урядом В.Леніна) у Росії.

Прийняті більшовиками та лівими есерами "Декрет про мир", "Декрет про землю", постанови про робітничий контроль над виробництвом відображали прагнення широких мас робітників та селян не тільки Росії, але й України – до припинення імперіалістичної війни, ліквідації поміщицького землеволодіння та капіталістичної експлуатації.

Генеральний Секретаріат УЦР сприйняв ці прагнення як прояв анархії, тому заборонив братання на фронті, придушував спроби селян розподіляти поміщицькі латифундії, роззброював робітничу Червону Гвардію.

11-12 (24-25 за новим стилем) грудня 1917 р. в Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який оголосив Центральну Раду поза законом, обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України та перший український радянський уряд – Народний Секретаріат (виконуюча обов’язки голови – народний секретар внутрішніх справ Євгенія Бош, керуючий справами – Георгій Лапчинський).

4 (17) січня 1918 р. Народний Секретаріат оголосив загальний наступ революційних сил на Центральну Раду. Загони Червоної Гвардії з робітників Харкова, Москви, Петрограду, 1-й полк українського Червоного Козацтва та революційні частини старої царської армії рушили на Київ під загальним командуванням підполковника Михайла Муравйова.

Загальна їхня чисельність становила близько 9 тисяч бійців, частину з яких в середині січня відправили проти генерала Каледіна на Дон та проти польських легіонерів генерала Довбор-Мусницького у Білорусь. [1 - дивись примітки наприкінці тексту]

Натомість до лав революційних армій долучалися загони з робітників і селян Донбасу (Дмитра Жлоби та Василя Марапульця), Полтавщини (Сергія Козюри та Григорія Кулика) та Чернігівщини.

Сили Центральної Ради в Києві та його околицях, за підрахунками історика Ярослава Тинченка, нараховували на кінець 1917 року близько 27 тис. багнетів і шабель [2], проте бажання захищати Генеральний Секретаріат в них було все менше й менше.

В самому Києві повстання проти уряду Центральної Ради готували більшовики та ліві українські есери. Серед військових керівників УНР ширилася думка про необхідність перевороту, запровадження відкритої диктатури. На роль диктатора пропонували командира 1-го українського корпусу генерал-лейтенанта царської армії Павла Скоропадського.

В ніч на 25 грудня до квартири київської родини Пятакових завітали невідомі солдати, які заявили, що мають наказ про арешт більшовика Леоніда П'ятакова. Його зникнення зіграло не менш важливу роль в тих подіях, ніж зникнення Георгія Гонгадзе у 2000 році.

Леонід П'ятаков був досить відомим у місті діячем, він очолював військову організацію Київського комітету РСДРП(б), був членом виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, а також депутатом Всеросійських Установчих зборів від Південно-Західного фронту. На всі запитання родичів генеральний секретар військових справ Микола Порш відповідав, що йому нічого не відомо [3].

Труп Леоніда П'ятакова знайшли лише за два тижні біля станції Пост Волинський (нині "Київ-Волинський"). На ньому виявлено: "права сторона голови розбита, над правою бровою дві рани, зроблені шаблею, ... в лівій частині грудей велика рана зі слідами стеаринової свічки, долоні обох рук порубані, мабуть, шаблею” [4].

Як потім пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, а він конвульсивно хапався руками за клинок шаблі [5].

Поки більшовики та їх союзники були шоковані цим зникненням, комендант міста Михайло Ковенко в ніч на 5 (18) січня провів зачистку міста: відділи "Вільного козацтва" обшукали найбільші заводи, щоби відібрати зброю, було розгромлено редакцію газети Київської Ради робітничих депутатів "Пролетарская мысль", а на "Арсеналі" навіть порізано паси верстатів [6] - щоб зірвати роботу заводу.

28 (далі дати даються за новим стилем) січня 1918 року було завершено ремонт верстатів і "Арсенал" мав знову запрацювати, але на загальних зборах було повідомлено рішення коменданта міста про вивезення із заводу усього вугілля [7]. Це означало, що завод знову не буде працювати.

Обурення робітників підтримали солдати українських полків імені Сагайдачного та Шевченка [8]. Заводський комітет "Арсеналу" прийняв рішення не віддавати вугілля, а озброїти робітників та зайняти оборону. Фактично це означало початок повстання проти Центральної Ради.

Було обрано ревком на чолі із членом Київського комітету більшовиків та членом ЦВК Рад України студентом Комерційного інституту Олександром Горвіцем. Крім нього, до ревкому увійшли токар Микола Костюк та лимар Іполіт Фіалек.

В ніч на 29 січня до "Арсеналу" прибуло 400 солдатів полку імені Сагайдачного на чолі із штабс-капітаном Силою Міщенком, який був обраний військовим керівником повстанців [9]

29 січня штаб коменданта міста та штаб Київського військового округу безуспішно намагалися атакувати "Арсенал", але атаки було відбито.

В той же день на засіданні Центральної Ради було заарештовано групу лівих есерів, що готувала повстання у військах i намагалися підірвати Центральну Раду зсередини – Опанас Сіверо-Одоєвський, Олександр Шумський, Гнат Михайличенко тощо [10]. Тоді їх називалии лівобережці або лівобережна фракція Української партії соціалістів-революціонерів, пізніше вони утворили партію боротьбистів [11].

Ввечорі зібралася Київська Рада робітничих депутатів разом із Центральним бюро професійних спілок міста та радою фабрично-заводських комітетів.

Російські меньшовики та єврейський "Бунд" рішуче засудили заколот більшовиків [12]. Але після повідомлення про знахідку тіла Леоніда П'ятакова, яке зробив більшовик Ісаак Крейсберг, збори більшістю у 266 голосів (проти 11, утрималося 22) оголосили про початок загального політичного страйку із вимогами передати владу Радам (Советам) та роззброїти контрреволюційні частини Вільного козацтва [13].

Було обрано міський страйковий комітет на чолі із секретарем спілки друкарів Києва Іваном Клименком, а згодом і центральний штаб (ревком міста) на чолі із Андрієм Івановим.


На жаль, налагодити координацію дій повсталих цей штаб так і не зміг: арсенальці, робітники Київських головних майстерень Південно-Західної залізниці (їх очолювали лівий есер Аркадій Дзедзієвський та більшовик Микола Патлах), червоногвардійці Подолу (Олексій Сивцов, Кузьма Васильківський), Деміївки (Василь Боженко) тощо – діяли без спільного плану, чим і скористалося військове керівництво Центральної Ради, яке відкликало із фронту вірні частини [14].

До найбільш боєздатних із них належали Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, Курінь січових стрільців Євгена Коновальця (згодом засновника ОУН), Республіканський курінь Петра Болбочана, польський загін Северина Айзерта тощо. З-під Крут прибула 1-а Українська Військова школа під командою Аверкія Гончаренка.

За допомогою всіх цих сил повстання було придушено: 3 лютого "Арсенал" було взято штурмом, 4 лютого здалися залізничні майстерні. Частину взятих у полон було розстріляно, решту відправлено у тюрму. Сучасники згадували, що розстрілювали на вулицях навіть за робітничі мозолі на руках.

Проте вже 4 лютого зі сходу до Києва підійшли війська Муравйова, які розпочали обстріл ключових пунктів міста.

В ніч на 6 лютого до Києво-Печерської лаври прорвався загін донецьких шахтарів Дмитра Жлоби, наступного дня на Куренівку – червоні козаки Віталія Примакова, в район залізничного вокзалу – бронепотяг "Свобода або смерть", укомплектований матросами Чорноморського флоту (командир Андрій Полупанов) та загін харківських червоногвардійців.
Стіни "Арсеналу" зі слідами куль і осколків штурму 21 січня (3 лютого) 1918 року

Вранці 8 лютого керівництво Центральної Ради і рештки її захисників утекли із міста. 10 лютого (28 січня за старим стилем) Народний Секретаріат прийняв рішення про переїзд до Києва. За кілька днів відбувся похорон загиблих у боях за владу Рад. Загалом до братських могил опустили близько 750 тіл.

Хоча Січневе повстання буле придушене, але значення його важко переоцінити. Збройний чин робітників і солдат у столиці Української Народної Республіки означав цілковитий крах політики Центральної Ради, Михайла Грушевського та Володимира Винниченка.

Тільки під гуркіт пострілів гармат "Арсеналу" Центральна Рада спромоглася нарешті 31 січня прийняти "Закон про землю", і лише 7 лютого перед утечею з міста, вже стоячи вдягненими, депутати прийняли закон про 8-годинний робочий день.

Пряма загроза сили завжди діяла краще, ніж сотні декларацій. Це чудово розуміли більшовики, які очолили боротьбу за Радянську владу в Україні.

Січневе повстання показало цілковиту неспроможність української буржуазії та соціал-реформістів виконати завдання навіть буржуазно-демократичної революції.

Саме тому це повстання знайшло широке відображення у численних спогадах, художніх творах та фільмах, найбільш відомі з яких "Арсенал" Олександра Довженка та чотирисерійний фільм "Мир хатам – війна палацам" Ісаака Шмарука (за романом-дилогією Юрія Смолича "Рік народження 1917").

ДЖЕРЕЛА:

1 - Гриневич В. А., Гриневич Л. В. Слідча справа М. А. Муравйова: Документована історія. – Київ, 2001. – С. 314.

2 - Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917-березень 1918 р.). – Київ-Львів, 1996. – С. 40-41.

3 - Українська Центральна Рада. Документи і матеріали / Упор. В. Ф. Верстюк та ін. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2. – С. 74.

4 - Вбивство Леоніда Пятакова (Документи Держархіву Київської області) // Український історичний журнал. – 1990. – № 4. – С. 97-98; Шрайбер С. Памяти Исаака Крейсберга // Летопись революции. – 1927. – № 5-6. – С. 368.

5 - Пятаков Г. Л. Пятаков Леонид Леонидович (Биография) // Деятели СССР и Октябрьской революции. – М., 1989. – Ч. 2. – С. 137.

6 - Сивцов А. А. Киевская Красная Гвардия в борьбе за власть Советов. – К., 1927. – С. 53-54; Лещинский Н. К. Эпизоды вооруженной борьбы рабочих Киевского арсенала // Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К., 1927. – С. 115.

7 - Иткинд Д. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации в 1917 г. // Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К., 1927. – С. 104.

8 - Костюк М. В. На барикадах Арсеналу // Великий Жовтень на Київщині. – К., 1957. – С. 103.

9 - Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись революции. – 1924. – № 3. – С. 23.

10 - Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитки боротьби. – К., 1920. – С. 35-46; Гошуляк І. Л. Про причини поразки Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1994. – № 1. – С. 61.

11 - Овдієнко П. П. Ідейно-політична диференціація в середовищі українських есерів в ході встановлення Радянської влади на Україні// Український історичний журнал. – 1987. – № 6. – С. 30-36; Овдієнко П. П., Потапенко М. В. Біля витоків українського лівого радикалізму: історичний портрет Л. Бочковського // Література та культура Полісся. – Випуск 21. – Ніжин, 2002. – С. 120-124.

12 - Рафес М. Два года революции на Украине. – М., 1920. – С. 78-80.

13 - Ястребов Ф., Іргізов А. Два повстання київського пролетаріату (жовтень 1917 – січень 1918 рр.). – Харків, 1929. – С. 81-82; Гарчев П. І. Червона гвардія України в Жовтневій революції. – Харків, 1969. – С. 244.

14 - Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. – К., 1992. – С. 70.

Андрій Здоров
Історик, робітник (Одеса)